ProZ.com translation contests »
7th ProZ.com Translation Contest: "Sports" » Russian to Ukrainian » Entry by Alexander Onishko

Source text in Russian

Translation by Alexander Onishko (#5107) — Winner

Вечером следующего дня мы встретились со Степаном на стадионе; билеты мы покупали заранее,— как всегда, три места рядом. Но Риммы с ним не было.
— Что ты ей сказал вчера, Степан? — спросил я тихо, но жестко.
— Что не люблю ее, — вот что я ей сказал! И ни о чем больше не спрашивай. Гляди, Кока-то наш плох...
Как раз в эту минуту Коке дали отличный пас, а он даже не попал ногой по мячу.
— С поля Кутузова! — завопил, сложив ладони трубкой, наш сосед и вскочил, роняя с колен портфель, из которого посыпались бухгалтерские бланки, половина булки с колбасой и бумажные стаканчики.
И стадион подхватил и стал скандировать с торжествующим презрением:
— С по-ля! С по-ля!
Он был жесток, стадион. Он мгновенно забыл о том, сколько раз аплодировал этому высокому русому парню с такими талантливыми ногами.
Сейчас он видел только его позор и требовал его заменить. А Кока, отяжелевший от вчерашнего чешского пива и пришибленный несущимся отовсюду улюлюканьем, беспрестанно терял мяч и бил непонятно куда. И вдруг, собрав, видимо, все силы, он изумительно красиво перекинул мяч пяткой через голову самому себе на выход, перепрыгнул через подставленную ногу рыжего венгра и ударил уже почти с самой ленточки. Весь стадион, и веря и не веря, привстал, что-то крича и швыряя в воздух кепки, зонтики, плащи. Счет стал 1:1. И тут же раздался свисток судьи.
Венгры, присев на корточки, фотографировались в центре поля, а наши ребята в темных от пота футболках понуро пошли в раздевалку. И самым понурым был Кока, хотя он и спас команду от поражения... Нам стало жаль Коку: все-таки он был наш, с Четвертой Мещанской. Мы зашли к нему в раздевалку. Нас долго не пропускали, но потом пропустили. Все футболисты уже ушли, а Кока все еще мрачно сидел, закутавшись в мохнатое полотенце.
— Не будешь в следующий раз пить перед матчем! — сказал я. — А все-таки штуку ты здорово забил, Кока...
Он вдруг по-детски заулыбался.
— А это действительно ничего, кажется, вышло: пяткой через голову самому себе на выход. — И вдруг снова помрачнел.
Потом он стал одеваться. И с появлением на нем белой рубашечки, пестрого пиджака с разрезом позади, небесных брюк, остроносых мокасин и уже известного бронзового перстня снова превратился из грустного мальчишки в великого футболиста.
Увечері наступного дня ми зустрілися зі Степаном на стадіоні; квитки ми купили заздалегідь, як завжди — три місця поруч. Але Рими з ним не було.
— Що ти їй сказав учора, Степан? — запитав я тихо, але жорстко.
— Що не люблю її, — от що я їй сказав! І ні про що більше не питай. Дивись, щось Кока наш кепський...
Саме в цю хвилину Коці дали чудовий пас, а він навіть ногою по м'ячу не поцілив.
— З поля Кутузова! — закричав наш сусід, склавши долоні трубкою, і підхопився, упускаючи з колін портфель, з якого посипалися бухгалтерські бланки, півбулки з ковбасою і паперові стаканці.
І стадіон підхопив та став скандувати з почуттям власної переваги і презирством:
— З по-ля! З по-ля!
Він був жорстоким, цей стадіон. Він миттєво забув, як багато разів аплодував цьому високому русявому хлопцю з такими талановитими ногами.
Зараз він бачив лише його ганьбу і вимагав його замінити. А Кока, обважнілий від учорашнього чеського пива і пригнічений тюканням, що неслося на нього звідусіль, раз-по-раз втрачав м'яч і бив незрозуміло куди. Але раптом, зібравши, вочевидь, усі свої сили, він напрочуд красиво перекинув м'яч п'ятою через голову собі на хід, перестрибнув через підставлену ногу рудого угорця і завдав удару ледь не з самої лінії. Весь стадіон, і вірячи і не вірячи, підхопився; глядачі щось кричали і жбурляли в повітря кашкети, парасольки й плащі. Рахунок став 1:1. І відразу ж пролунав свисток судді.
Угорці, присівши навпочіпки, фотографувалися в центрі поля, а наші хлопці в темних від поту футболках понуро пішли в роздягальню. І найпонурішим був Кока, хоча саме він врятував команду від поразки... Нам стало шкода Коку: все ж таки він був наш, з Четвертої Міщанської. Ми зайшли до нього в роздягальню. Нас довго не пропускали, але потім все ж пропустили. Всі футболісти вже пішли, а Кока і досі похмуро сидів, закутавшись у волохатий рушник.
— Наступного разу знатимеш, як пити перед матчем! — сказав я. — А все-таки штуку ти здорово забив, Кока...
Він раптом по-дитячому посміхнувся.
— А що, здається, і справді добре вийшло: п'ятою через голову собі на хід. — І раптом знову спохмурнів.
Потім він став вдягатися. І з появою на ньому білої сорочечки, строкатого піджака з розрізом ззаду, небесно-блакитних штанів, гостроносих мокасин та вже відомої нам бронзової каблучки знову перетворився із засмученого хлопчиська на великого футболіста.